Урогенітальний мікоплазмоз і уреаплазмоз.

Урогенітальний мікоплазмоз або уреаплазмоз – інфекційне захворювання сечостатевих органів, викликане мікроорганізмами, що відносяться до сімейства Mycoplasma. Це найдрібніші мікроорганізми, здатні автономно жити і розмножуватися. У світловому мікроскопі мікоплазми не видно. Мікоплазми здатні рости на штучних поживних середовищах, розмножуються поділом і брунькуванням. Урогенітальні мікоплазми не відносять до патогенних мікроорганізмів, що передаються статевим шляхом. Більше того, вони як симбіонти можуть розмножуватися в сечостатевих шляхах, не викликаючи запальних процесів. Це підтверджується тим, що мікоплазми виявляються у 5-15% здорових жінок. Більшість дослідників розглядають їх як умовно-патогенні мікроорганізми, здатні лише за певних умов викликати інфекційні процеси. Проте деякі вчені вважають їх абсолютно патогенними мікробами, відповідальними за розвиток інфекційних захворювань.
Етіологія і патогенез

В даний час відомо більше 180 видів мікоплазм. Деякі види мають патогенними властивостями: М. hominis, М. genitalium, М. pneumoniae, М. penetrans, U. urealyticum.

Більшість інших видів мікоплазм є паразитами мембран клітин слизових оболонок дихального і сечостатевого трактів, живуть на них, не завдаючи видимого шкоди.

Основні шляхи поширення урогенітальної мікоплазмової інфекції – статевий та трансплацентарний (через плаценту при внутрішньоутробному розвитку плода). Інкубаційний період від зараження до розвитку симптомів захворювання становить 15-20 днів.

У зв’язку з відсутністю у мікоплазм клітинної стінки, не розвивається виражений специфічний імунну відповідь організму і стійкий імунітет після перенесеного захворювання. Вище вказані фактори обумовлюють тривалу персистенцію (присутність в організмі без симптоматики захворювання) цих мікробів. Джерелом повторного розвитку інфекції і основним резервуаром мікоплазм в організмі людини є кістковий мозок. Для мікоплазм характерна мінливість мембранних білків, що призводить до вислизання їх від імунної відповіді і стійкості до антибактеріальної терапії.
Клініка

Характерною клінічної картини урогенітального мікоплазмозу не існує. Безсимптомна інфекція зустрічається як у чоловіків, так і у жінок. Особливості біологічних властивостей збудників визначають непомітний початок захворювання і часто безсимптомний його перебіг. Ознакою генітального мікоплазмозу може бути слизово-гнійний ендоцервіцит (запалення каналу шийки матки). Поряд з ендоцервіцитом, може мати місце специфічний або неспецифічний уретрит (запалення сечівника). Поширення інфекції вгору – в порожнину матки, маткові труби, очеревину відповідно тягне за собою розвиток ендометриту (запалення внутрішньої оболонки матки), сальпінгіту (запалення маткових труб), спайкового процесу органів малого таза. Часто єдиним проявом хвороби є ендоцервіцит і яскраво-червона, з рівними краями метаплазія епітелію шийки матки.

Найбільш частими скаргами пацієнток з урогенітальним мікоплазмозом є свербіж статевих органів, незначно підвищена кількість слизових виділень із статевих органів, періодично виникає біль внизу живота, дизуричні явища (різноманітні порушення сечовипускання), порушення місячного циклу, безпліддя, звичне невиношування вагітності, завмерла вагітність, мертвонародження, явища загрози переривання вагітності та токсикозу при вагітності в анамнезі, наявність у статевого партнера уретриту, ослаблення його потенції (в силу розвитку простатиту) або пряма вказівка ​​на статевий контакт з інфікованим статевим партнером.

Показаннями до обстеження на микоплазменную інфекцію є:

наявність хронічних неодноразово загострюються запальних процесів геніталій;
безпліддя;
обтяжений акушерський анамнез (мимовільні аборти, маловоддя, багатоводдя);
наявність у жінок статевого партнера із запальними захворюваннями сечостатевих шляхів.

Діагностика

При огляді зовнішніх статевих органів виявляються ознаки запалення (набряк, почервоніння) слизової сечівника. При огляді в дзеркалах – рясні слизові або слизово-гнійні виділення, ознаки запалення в області слизової піхви і шийки матки.

Лабораторні методи дослідження:

Крім загальних обов’язкових аналізів (загальний аналіз крові, загальний аналіз сечі тощо) необхідно провести бактеріоскопічне (за допомогою мікроскопа) аналіз виділень в яких за наявності запального процесу виявляється підвищена кількість лейкоцитів.

Імунологічні методи спрямовані на виявлення антигенів мікоплазм і специфічних антитіл до них. При урогенітальних мікоплазмозу дані методи нерідко малоінформативні, оскільки мікоплазми – слабкі антигенні подразники.

ПЦР (полімеразна ланцюгова реакція) заснована на виявленні ДНК мікроорганізмів і володіє дуже високою чутливістю і специфічністю.

Культуральний метод (бакпосев) використовується для виявлення росту мікроорганізмів на живильному середовищі – найбільш інформативний, проте пов’язаний з певними труднощами метод. Для вирощування мікоплазм необхідні складні умови культивування, особливі поживні середовища. Ще однією проблемою методу посіву є часте носійство мікоплазм у здорових людей. Тому для чіткого визначення ролі мікоплазм у розвитку запального процесу необхідний облік як клінічних ознак, так і визначення кількості мікробів у взятому матеріалі.

Мазки забирають спеціальної ложкою Фолькмана, тампонами, щіточками або платинової петлею зі слизової оболонки піхви, цервікального каналу на глибині 1,5 см, і з уретри на глибині 1-1,5 см. Перед забором матеріалу з сечостатевого тракту хворі не повинні мочитися протягом 1-1,5 ч.
Лікування

Лікування антибіотиками проводять при виділенні урогенітальних мікоплазм та за наявності клінічних ознак інфекційно-запальних процесів сечостатевої системи. Також показано лікування при обтяженому акушерському анамнезі (звичайно ж, при наявності вище зазначених факторів).

При відсутності клінічних ознак, змін лабораторних показників і при виділенні урогенітальних мікоплазм в малих кількостях, розглядають наявність мікоплазм як носійство, і антибактеріальну терапію не проводять. Антибактеріальна терапія включає застосування препаратів наступних груп: тетрациклінів, макролідів, фторхінолонів, аміноглікозидів.

Враховуючи характерні особливості урогенітального мікоплазмозу – хронічний перебіг з періодичними загостреннями, що супроводжується зниженням імунітету, терапію антибіотиками доповнюють імуномодулюючими препаратами – циклофероном, лафероном, віфероном. З метою відновлення нормальної мікрофлори піхви та корекції місцевого імунітету рекомендують пробіотики – біфіформ, йогурт у капсулах і т.д.

Ускладнення мікоплазменної інфекції:

безпліддя;
невиношування вагітності;
хронічний ендометрит (запалення внутрішньої оболонки матки);
плацентарна недостатність;

В даний час ведуться дискусії про роль мікоплазм у розвитку вищевказаних патологій. Серед зарубіжних дослідників існує думка, що микоплазменная інфекція поряд з кандидозом і гарднерельоз є ні чим іншим, як проявом дисбактеріозу сечостатевої системи. У зв’язку з цим не рекомендують антибактеріальну терапію. Методом вибору в лікуванні дисбактеріозу вчені вважають аутовакцінацію вакциною, приготовленою з мікроорганізмів, виділених у даного конкретного человека. Аутовакцінація спрямована на розвиток специфічної імунної відповіді по відношенню до виділених патогенів. Простіше кажучи, організм повинен упоратися з дисбактеріозом, використовуючи свої внутрішні резерви, стимульовані аутовакціной.
Критерії ефективності

Ефективність проведеної терапії оцінюють через 3-4 тижні після закінчення лікування за трьома основними критеріями:

негативні результати лабораторних досліджень на наявність мікоплазм;
відновлення нормальної мікрофлори піхви;
відсутність клінічних симптомів захворювання.

Comments are closed.