Тиреоїдит хронічний лімфоцитарний у дітей: діагностика.

Т4 і ТТГ. У більшості дітей з хронічним лімфоцитарним тиреоїдитом при першому обстеженні рівні загального Т4 та ТТГ нормальні (еутиреоз). Частота гіпотиреозу становить 3-13%, у цих випадках загальний Т4 знижений, а ТТГ підвищений. Частота прихованого гіпотиреозу (рівень ТТГ підвищений на тлі нормального рівня Т4) досягає 35%. У невеликої кількості хворих виявляється тиреотоксикоз.

Антитиреоїдну аутоантитіла. Комплементфіксірующіе аутоантитіла до мікросомальних антигенів виявляються частіше, ніж аутоантитіла до тиреоглобуліну. Рекомендується одночасно визначати обидва види аутоантитіл. У 90 – 95% хворих з діагнозом хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту, підтвердженим результатами біопсії, в сироватці присутній принаймні один вид аутоантитіл. Таким чином, виявлення хоча б одного виду аутоантитіл підтверджує діагноз хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту. Визначення аутоантитіл тільки одного виду менш інформативно.

Визначення антитиреоїдних аутоантитіл:

– Титр антитиреоїдних аутоантитіл корелює з інтенсивністю лімфоцитарної інфільтрації щитовидної залози. Припускають, що аутоантитіла до йодідпероксідазе можуть безпосередньо брати участь у руйнуванні тироцитов, але докази їх цитотоксичного ефекту поки не отримані.

– Присутність антитиреоїдних аутоантитіл характерно не тільки для хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту. Титр цих аутоантитіл злегка підвищений при деяких формах первинного гіпотиреозу і може бути значно підвищений при дифузному токсичному зобі. Іноді у хворих поєднуються клінічні та біохімічні ознаки хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту і дифузного токсичного зобу. Тому відрізнити тиреотоксичний варіант хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту від дифузного токсичного зобу і від випадків поєднання цих захворювань іноді дуже важко. Найважливіший клінічний ознака дифузного токсичного зобу – екзофтальм.

Для диференціальної діагностики хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту можуть знадобитися спеціальні дослідження:

– Проба з тіроліберіном дозволяє відрізнити первинний гіпотиреоз від хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту.

– Визначення базального рівня ТТГ високочутливим методом (при хронічному лимфоцитарном тиреоїдиті базальний рівень ТТГ нормальний або злегка підвищений, при дифузному токсичному зобі – знижений).

– Визначення тіреостімулірующіх аутоантитіл (ці антитіла характерні для дифузного токсичного зобу і рідко виявляються при хронічному лимфоцитарном тиреоїдиті).

– Поглинання радіоактивного йоду щитовидною залозою (при дифузному токсичному зобі підвищений, при хронічному лимфоцитарном тиреоїдиті знижене або нормальне). Увага: поглинання радіоактивного йоду щитовидною залозою може бути підвищено і при хронічному лимфоцитарном тиреоїдиті, якщо присутні тиреостимулюючого аутоантитіла.

Аспіраційна біопсія щитовидної залози підтверджує діагноз хронічного лімфоцитарного тиреоїдиту, але це дослідження не показано дітям.

Сцинтиграфія щитовидної залози. При хронічному лимфоцитарном тиреоїдиті розподіл ізотопу на сцінтіграмме нерівномірне (мозаїчне). Сцинтиграфія і проба з перхлоратом рекомендуються в тих випадках, коли у хворого з підозрою на хронічний лімфоцитарний тиреоїдит не виявлені антитиреоїдну аутоантитіла.

УЗД щитовидної залози. За даними одного з досліджень, при УЗД відхилення від норми виявляються у 100% хворих на хронічний лімфоцитарний тиреоїдит, тоді як антитиреоїдну аутоантитіла присутні лише у 90% хворих.

Проба з перхлоратом калію:

– Принцип методу. Йодид надходить в порожнині фолікулів щитовидної залози шляхом активного транспорту, тому концентрація йодиду в інтрафоллікулярном колоїді в 25-500 разів перевищує його концентрацію в крові. Одновалентних перхлорат блокує активний транспорт йодиду. У присутності перхлорату поглинений щитовидною залозою, але не ввімкнувся в склад тиреоглобуліну йодид пасивно переходить в кров. Мета супресивної проби з перхлоратом – виявлення порушень окислення і приєднання йоду до тиреоглобуліну. Саме ці порушення мають місце при хронічному лимфоцитарном тиреоїдиті.

– Методика дослідження. Хворому дають радіоактивний йод (123I або 131I) всередину; через 2-4 год вимірюють радіоактивність щитовидної залози і дають перхлорат (або тіоціанат) калію всередину в дозі 10 мг / кг; через 2-8 год знов вимірюють радіоактивність залози.

– Оцінка результатів. У здорових людей поглинання радіоактивного йоду щитовидною залозою після прийому перхлорату не знижується або знижується менше ніж на 10% (у порівнянні з поглинанням до прийому перхлорату). При порушенні приєднання йоду до тиреоглобуліну (у тому числі при хронічному лимфоцитарном тиреоїдиті) поглинання зменшується на 10-30%.

Comments are closed.