Рак печінки печінковоклітинних: епідеміологія та етіологія.

Печінковоклітинних рак – одна з найпоширеніших злоякісних пухлин. Особливо часто він зустрічається в Західній, Екваторіальній і Південній Африці і Південно-Східної Азії, де щорічно реєструється до 500 випадків на 100000 чоловік. У США і в Західній Європі печінковоклітинних рак зустрічається значно рідше і, за даними аутопсії, становить від 1 до 2% усіх злоякісних новоутворень. Чоловіки хворіють у 4 рази частіше, причому пухлина зазвичай розвивається на фоні цирозу печінки. У США і в Західній Європі пік захворюваності припадає на 40-60 років, в Азії та Африці цей вік на одне-два десятиліття менше.

Основна причина високої захворюваності печінковоклітинних раком в Азії та Африці – значна поширеність там хронічних гепатиту В і гепатиту С. Вони призводять до цирозу печінки – одному з основних факторів ризику печінковоклітинного раку.

Пухлина в 60-90% випадків розвивається на тлі крупновузлового цирозу печінки; загальний ризик її для хворих на цироз печінки становить 3% в рік.

Етіологічна роль вірусу гепатиту В доведена вельми переконливо. Епідеміологічні дослідження показали, що в ряді азіатських країн захворюваність печінковоклітинних раком серед інфікованих вірусом гепатиту В у 100 разів вища, ніж серед неінфікованих. У Китаї, наприклад, у хворих на хронічний гепатит В ризик печінковоклітинного раку протягом життя досягає 40%.

Вірус гепатиту В вбудовується в геном гепатоцитів, його виявляють як у пухлинних, так і в сусідніх з пухлиною нормальних клітинах. Вірус змінює експресію клітинних генів за рахунок інсерційного мутагенезу, перебудови хромосом і активації транскрипції (білки, що володіють здатністю активувати транскрипцію, кодуються геном Х і геном пре-S2).

Пошкоджені і регенеруючі гепатоцити, мабуть, є найбільш уразливими мішенями.

Після відкриття вірусу гепатиту С накопичилося багато даних, що свідчать про його роль у розвитку печінковоклітинного раку. Так, в Європі і в Японії серед захворілих печінковоклітинних раком переважають страждають гепатитом С, а не гепатитом В.

У деяких хворих виявляють обидва віруси, проте ніяких особливостей у плині печінковоклітинного раку у них не відзначається. Єдина відмінність між хворими печінковоклітинних раком, що виникають на тлі гепатитів В і С, – вік початку захворювання. Так, в Азії зараження гепатитом В відбувається в перинатальному періоді, в той час як гепатит С заражаються переважно дорослі при переливанні крові. Відповідно, і печінковоклітинних рак у хворих на гепатит В розвивається в середньому на 10-20 років раніше, ніж у хворих на гепатит С.

Ретроспективні дослідження показують, що печінковоклітинних рак розвивається в середньому через 30 років після зараження гепатитом С і майже виключно на тлі цирозу печінки.

Будь-яке хронічне вплив, що викликає пошкодження і регенерацію гепатоцитів, сприяє змінам їх геному. Хронічні захворювання печінки, незалежно від їх природи (алкогольне ураження печінки, недостатність альфа 1-антитрипсину, гемохроматоз, тирозинемия типу I), є чинником ризику печінковоклітинного раку.

В Африці і в Південному Китаї серйозну загрозу для здоров’я населення являє афлатоксин В1. Цей токсин, який виробляється грибами, викликає специфічну мутацію в кодоні 249 гена-супресора пухлинного росту ТР53. У свою чергу, втрата, інактивація та мутації гена TP53 – найчастіші зміни геному з тих, що виявляють у клітинах злоякісних пухлин людини.

Переважання чоловіків серед хворих печінковоклітинних раком наводить на думку про роль гормонів в його патогенезі. Захворювання може виникнути при тривалому лікуванні анаболічними стероїдами, під дією діоксиду торію і вінілхлориду, а також, мабуть, при прийомі пероральних контрацептивів, що містять естрогени.

Comments are closed.