Гепатит C: етіологія (вірус гепатиту C).

Вміст вірусу гепатиту C в крові низьке, тому його дуже важко виявити за допомогою мікроскопії. Культивування вірусу in vitro розроблено погано, тому його вивчають в експериментах на шимпанзе.

При дослідженні вірусної РНК було виділено щонайменше 6 генотипів вірусу, усередині яких існують підтипи. Серед вірусів, що належать до одного підтипу, в тому числі виділених в одного хворого, теж спостерігається мінливість, яка призводить до утворення псевдовид. Висока мінливість вірусу перешкоджає формуванню гуморального імунітету. Нейтралізуючі антитіла зберігаються недовго і не можуть запобігти повторне зараження не тільки іншим, але навіть тим же самим штамом вірусу, тобто не виникає навіть типоспецифический імунітет. Одні генотипи вірусу зустрічаються повсюдно, інші – тільки в певних районах. Генотипи розрізняються по патогенності і чутливості до противірусних препаратів.

Перші методики ІФА для виявлення вірусу були засновані на визначенні антитіл до рекомбінантного антигену С100-3, аналогу білка NS4. Зазвичай ці антитіла з’являються через 1-3 міс після початку гострого гепатиту С, але іноді їх не виявляють протягом року і більше. У тестах другого покоління використовують рекомбінантні білки С22-3 (аналог білка капсиду), СЗЗс (аналог білка NS3) і С200, об’єднуючий СЗЗс і С100-3. Їх чутливість на 20% вище, ніж у тестів першого покоління, і антитіла виявляються на 30-90 днів раніше, під час гострого гепатиту. У тестах третього покоління використовують рекомбінантні та синтетичні аналоги білка NS5, антитіла до якого можна виявити ще раніше.

Оскільки при використанні вищеописаних тестів відзначалися хибнопозитивні і помилково негативні реакції, для підтвердження діагнозу застосовують імуноблотінгу (сироватку інкубують з нітроцелюлози мембраною, на яку нанесені рекомбінантні або синтетичні вірусні антигени, розділені за допомогою електрофорезу). Метод дозволяє визначити антитіла до окремих білків вірусу і виявити хибнопозитивні результати ІФА. Останнє особливо важливо при низькій апріорної ймовірності гепатиту С (наприклад, у донорів) або наявності антитіл, які можуть дати псевдопозитивну реакцію (наприклад, ревматоїдного фактора).

Однак за допомогою серодіагностики неможливо виявити всіх інфікованих вірусом гепатиту С. Для цього краще користуватися визначенням вірусної РНК за допомогою ПЛР (рис. 295.7).

Можна використовувати і метод розгалуженої ДНК; він більш простий, але менш чутливий, ніж ПЛР.

Вірусна РНК з’являється в крові через кілька днів після зараження, задовго до появи антитіл, і зберігається до одужання; при хронічному гепатиті С вона може з’являтися і зникати.

Використовуючи сучасні високочутливі методи, вдалося виявити вірусну РНК в лімфоцитах з крові хворих; так само як і у випадку гепатиту В, клінічне значення проникнення вірусу в лімфоцити не встановлено. Канцерогенез вірусний: загальні відомості

Comments are closed.