Дерматологія. Історія дерматоонкології.

Емпіричні знання про шкірних новоутвореннях існують з найдавніших часів. Взагалі дерматологія – одна з найстаріших галузей медицини, яка виникла з практичного досвіду, причому в різних народів, в першу чергу, в Китаї, Індії та Стародавньої Греції, вона з’явилася абсолютно самостійно. Передбачається, що самі ранні відомості про хвороби шкіри були викладені в давньоєгипетських папірусах (1552 р. до н.е.), а за деякими даними – за 3 тисячі років до цього, у документах шумерів.

У Греції великий внесок у вивчення шкірних хвороб вніс Гіппократ (460-370 ГТ. До н.е.). У своїх трактатах він описав велику кількість шкірних «висипів»: парші, коросту, втрату пігменту, веснянки. Шкірні висипання Гіппократ пояснював порушенням гіпотетичного рівноваги всього організму. До початку нашої ери в Римі висувається великий лікар А.К. Цельс (25 р. до н.е. – 50 р. н.е.), що вперше описав такі захворювання, як псоріаз, трихофітія і ін Його послідовник Га льон (II століття н.е.) розділив шкірні хвороби по локалізації, виділивши захворювання шкіри голови, рук, ніг і т.д.

Історія дерматології тісно переплітається з історією вивчення пухлин шкіри. У книгах Мойсея (задовго до нашої ери) поряд з описами парші, прокази та ряду інших шкірних хвороб наведені стани, що характеризуються порушеннями пігментації шкіри. У числі 25 різновидів раку, описаних давньогрецькими лікарями, три були шкірними. Однак уявлення древніх про причини раку шкіри були примітивними і, зокрема, грунтувалися, згідно з вченням Гіппократа, на міркуваннях про роль в його розвитку “чорної жовчі» («меланхолос») – однієї з чотирьох «рідин організму»; при цьому лікування раку було спрямоване на видалення «чорної жовчі» шляхом кровопускань або дієти.

В середні віки медицина, а отже, і дерматологія, знаходилися під сильним впливом релігійних поглядів, в суспільстві панували схоластика і дедуктивний метод мислення. Так в середньовічних трактатах неодноразово згадується захворювання «noli-me-tangere» (буквальний переклад з латини – «не чіпай мене»). Спочатку під цією назвою описувався цілих ряд захворювань, що включає сифілітичні і вовчаковий ураження шкіри обличчя, а також різні види бородавок, кера-тоакантому, базальноклітинний рак, а, можливо, і плоскоклітинний рак. У більш пізній час цей термін став визначати лише один тип пошкодження, а саме базальноклітинний рак. Вже в XIII столітті вченими було відзначено, що «рак роз’їдає більше в один єдиний день, ніж« noli-me-tangere »через місяць». Вважалося, що «noli-me-tangere» є невиліковним захворюванням, застосування місцевих засобів призводить до швидкого зростання освіти, а про хірургічне лікування не було й мови до середини XVIII століття.
дерматологія

Тільки з виникненням капіталізму в XVI столітті з’явилися умови для розвитку різних галузей науки і техніки. Разом з усією медициною стала розвиватися і дерматологія. У 1572 р. з’явився перший підручник дерматології («De morbis cutaneus»), написаний Ієронімом Меркуріаліса (Hieronimus Mercurialis). Хвороби розділялися їм по зміні кольору і по зміні поверхні шкіри, сюди ж ставилися і пухлини.

Дерматологія в період з XVII по XVIII століття, як і раніше багато в чому залишалася емпіричною. Для цього часу характерне споглядальне, а не активну, практичне ставлення до хвороб. Така позиція знайшла відображення в систематизації накопичених даних і появі численних класифікацій шкірних хвороб. Проте вже в цей час закладається морфологічний етап розвитку дерматології, в описах чітко розрізняються морфологічні елементи шкірних висипань. Закладаються і основи дерматоонкології. Так, у 1610 р. французький вчений Ж.Ролан (1580-1657) опублікував класифікацію захворювань шкіри, в якій, поряд з деформаціями, горбиками та виразками, виділив пухлини. СХаф.нреффер (1587-1660) запропонував у 1630 р. поділ шкірних хвороб на пов’язані і не пов’язані з волосом, до останніх він відніс і пухлини. Пухлини шкіри були виділені в самостійні розділи в класифікаціях шкірних хвороб Ж. Астрака (1684-1766) і Ф. Бюс-се Та Саважа (1684-1767).

На межі XVIII і XIX століть у Франції почав розвиватися новий напрямок в дерматології, яке возглавілДж. Алібер (1766-1837), він будував свою класифікацію шкірних хвороб за принципом їх властивостей і причин. Дж. Алібер вперше описав такі шкірні новоутворення, як келоїд і грибоподібний мікоз.

Винахід мікроскопа стало важливим етапом у розвитку природознавства. В результаті мікроскопічних досліджень в XVIII столітті з’явилася теорія Марі Франсуа Ксав’є Біша (1771-1802) про локалізації захворювань в різних тканинних структурах, що послужила помітним поштовхом до вивчення раку. Зокрема, Р. Лаеннек (1781-1826) використовував тканинну теорію для відмінності раку від запальних захворювань. Найбільш значними в цьому напрямку стали дослідження німецького антрополога і патоморфологія Р. Вірхова (1821-1902), що створив теорію клітинної патології. Деякі з отриманих ним результатів були покладені в основу сучасних пато-гістологічних класифікацій пухлин шкіри.

До середини XIX століття медики обмежувалися лише описом окремих видів раків шкіри, головним чином проявляються виразками. Наукове вивчення раку шкіри почалося з середини ХГХ століття, після розробки теоретичних основ гістології. У цей час були зроблені перші спроби встановлення зв’язку гістологічних особливостей раку шкіри з клі-ниче-ськими проявами. Найбільш вагомий внесок у вивчення зв’язку між гістологічними та клінічними особливостями пухлин шкіри в цей період внесли Ф. Гебра (1806-1860), А. Базен (1807-1878), В. Вільсон (1809-1884).

Ф. Гебра був основоположником віденської дерматологічній школи, їм була запропонована дуже прогресивна для свого часу класифікація шкірних хвороб, в основі якої лежали патологоанатомічні зміни шкіри. Всі дерматози він розділив на 12 груп: гіперемії, анемії, аномалії секреції, ексудативні захворювання, геморагії, гіпертрофії, атрофії, доброякісні новоутворення, злоякісні пухлини, виразкові процеси, паразитарні захворювання і неврози шкіри. Головне значення в розвитку захворювань шкіри Ф. Гебра надавав шкідливому впливу діючих на шкіру ззовні подразників різної природи – хімічних, фізичних і т.д. Наступником Ф. Гебр був М. Капоші (1837-1902). Він описав багато захворювань шкіри, у тому числі онкологічні. Одне з них носить його ім’я (саркома Капоши).

Великий вплив на розвиток дерматоонкології зробило виявлення особливих речовин – канцерогенів, тривалий вплив яких викликає розвиток раку. Перший хімічний канцероген – сажа, що став джерелом раку мошонки у сажотрусів, був описаний в середині XLX століття П. Потт. Припущення про канцерогенну дію сажі в подальшому знайшли своє підтвердження в експериментальних дослідженнях по хімічному канцерогенезу у тварин. У 1887 р. Д. Гетчинсон зазначив зв’язок розвитку шкірного та вісцерального раку з прийомом всередину миш’яку. Чимале значення мали й результати досліджень про високий канцерогенном потенціалі рентгенівських променів, а також дані, які підтвердили важливу роль в етіології раку шкіри вірусів. У 1908 р. була вперше розпізнана канцерогенна сутність ультрафіолетового випромінювання. Одночасно з основами канцерогенезу шкірного раку закладалися поняття про передракових захворюваннях та гіперпластичних процесах епідермісу. У 1877 р. Frienlonder показав, що «атипові» розростання епідермісу не є неодмінною ознакою злоякісного процесу і можуть спостерігатися при туберкульозній вовчаку, проказу, фістула, слоновості, а в 1886 р. П. Унна вперше звернув увагу на інтенсивний надлишковий ріст епідермісу в осередках вульгарною вовчака, що має схожість з плоскоклітинний рак шкіри, однак, незважаючи на тривалість перебігу, цей процес не супроводжувався ме-тастазірованіем. Ці дані лягли в основу розробленої в 1927 р. C.White і F.Weidman класифікації атипових розростань епідермісу, названих авторами псевдокарціноматозной гіперплазією.

Остаточно сучасні уявлення про шкірному канцерогенезі сформувалися після 1969 р., коли М. Бернеттом була висунута теорія імунного нагляду, надалі підтверджена спостереженнями щодо розвитку раку шкіри і саркоми Капоші у реципієнтів трансплантатів внутрішніх органів, а також у хворих з синдромом імунного дефіциту, зокрема , у ВІЛ-інфікованих.

Comments are closed.